Меню

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
ЯК СЕРГІЙКО НАВЧИВСЯ ЖАЛІТИ

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
— Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
 Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить? Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
 Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно. Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
 Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?! Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

ВІН ЗНЕНАВИДІВ КРАСУ

У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.
 Побачив син троянду за вікном, питає: — Що це таке?
— Квітка троянди, — відповідає мати.
— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.
Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.
 Побачив син на паркані горобця, питає: — Хто це такий?
— Горобець, — відповідає мати.
— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:
— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.
 Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку. Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:— Що це таке?
— Це пастух грає пісню на сопілці.
— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.
 Пішла мати до пастуха, просить: — Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.
 — Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім. Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати. Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.  Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.

ДУБ ПІД ВІКНОМ

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.
— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо...— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
 — Будемо хату переносити в інше місце. І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
ПИХАТА ЖАБА

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід". Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:
— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?
Жаба задерла голову й каже:
— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

НАЙЛЕДАЧІШИЙ У CBITI KIT

Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.
Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув.
 Це був найледачіший у світі Кіт.
   

 

Іван Франко    Притча про нерозум

Стрілець сильце заставив,  Спіймалась пташка вмить; 
 Він взяв її, щоб зараз   Головку їй скрутить. 

Залебеділа пташка:  "Ой, стрільче, стій, пожди! 
 Я пташечка маленька,   Що з мене тут їди? 

Пусти мене на волю,  Я дам тобі за те 
 Три добрії науки  На все твоє життє". 

Стрілець мій здивувався:  "Чи бач, ся дробина 
 Мене навчати хоче!  Ну, що там зна вона?" 

І мовить: "Добре, пташко!  Коли з твоїх наук 
 Я хоч що-то змудрію,  Тебе пущу я з рук". 

І мовить птах: "Не жалуй  За тим, чи зле, чи гоже, 
 Що сталось раз і більше  Відстатися не може". 

Стрілець подумав: "Правда!  За тим жаліть не гоже, 
 Що сталось раз і більше   Відстатися не може". 

І мовить птах: "Не рвися,  Завдавши серцю скрути, 
 Що зробиш - розробити,  Минуле знов вернути". 

Стрілець подумав: "Правда!  Шкода бажань і скрути: 
 Що зробиш - не розробиш,  Що сталось - не вернути". 

І мовить птах: "Ніколи  Не вір ні в які дива: 
 Не вір ні в яку вістку,  Що просто неможлива!" 

Стрілець подумав: "Правда!  Чимало плещуть дива, 
 А розміркуєш - скажеш:  "Ся сплітка неможлива!" 

"Гаразд, - сказав він, - пташко!  Не злі твої науки, 
 Лети ж собі й стрільцеві  Не попадайся в руки". 

І пурхнула пташина,  На близькій гілці сіла 
 І, до стрільця звернувшись,  Таке йому повіла: 

"Ей, та й дурний ти, стрільче,  Що дав мені здуриться! 
 А мною ти, небоже,  Міг добре поживиться! 

Бо знай, в моїй утробі -  Якби ти знав отсе! - 
 Є перла так велика,  Як струсове яйце!" 

Стрілець аж зойкнув з жалю:  "А, що ж я наробив, 
 Що так без застанови  Великий скарб згубив!" 

І він підбіг під гілку  І скочив, що є сил, 
 Щоби спіймати пташку, -  Та ба, не має крил! 

А потім мовив: "Пташко,  Пташиночко моя! 
 Вернись до мене! Буду Тобі за батька я. 

У клітку золотую  Всаджу тебе я сам 
 І все, чого захочеш,  Тобі я радо дам!" 

Пташина відповіла:  "Дурний ти є, як був! 
 Всі три мої науки  Відразу ти забув! 

Зробив ти добре діло,  Мені летіть велів, - 
 І зараз по хвилині  Сам того пожалів. 

А потім забажав ти  Мене дістать ще раз 
 І просьбою вернути  Назад минулий час. 

А чом? Бо несуразним  Повірив ти словам, 
 Що в мні є перла, більша  Удвоє, ніж я сам".

 

         РОЗУМ  ТА  ЩАСТЯ

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень — уже всьому й навчився.
— Оддайте,— каже,— тату, ще чому другому вчитись.
Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.
От раз той його хазяїн від'їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п'ять років тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.
Приїхав ось хазяїн — усе пороблено, він забрав ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.
А той годинник, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинився і не б'є.
Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять п'ять років пустив.
Цар і полюбив його.
— Живи,— каже,— у мене.
Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від'їжджає та й каже йому:
— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.
А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.
Ось він ходив, ходив. «Дай,— думає,— зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:   — Здорова була, свіча!
— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:
— Так, так, так.
— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: — один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.
А вона за стіною:   — Так, так, так.
Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.
— Давай його,— кажуть,— знищимо.
Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.   

    СКІЛЬКИ  В  НЕБІ  ЗІРОК 

У одного попа були великі маєтки, і часто хвалився, що краще від нього ніхто не живе, бо він ніякої жури не має.
 Дочувся про це цар і дуже розсердився, що як-то може бути, що піп не має ніякої жури, а цар має.
 Написав цар попові листа і дав йому дві загадки, а саме, щоб піп полічив, скільки в небі зірок і щоб написав цареві, де є середина світу.   І дав попові термін, щоб він це зробив на протязі чотирьох днів. А якщо це піп не зробить, то здійме йому голову з плеч.   Прочитавши листа, піп дуже зажурився.
 Довідався про це один циган і прийшов до попа і сказав попові, що якщо піп дасть йому корову, то він піде замість нього до царя. Нехай йому цар зніме голову, якщо не відповість на загадки.
 — Я тобі дам і три корови, якщо ти підеш замість мене до царя,— сказав піп.
 Тоді циган помився, поголився, одягнувся у понову рясу, сів на коня і помчав до царя.
 — От я і приїхав до вас, славний царю, із своїми відповідями на ваші загадки,— каже циган цареві.
 Тепер цар питає:
 — Ну, ци полічив ти, скільки в небі зірок?
 — Полічив,— відповідає циган.
 — Ну, то скільки ж у небі зірок? — питає цар.
 — Точно стільки, скільки на цьому коневі волосин,— відповідає циган.— Якщо не вірите, славний царю, то і ви полічіть,— додав циган
 Бачить цар, що загадка вирішена, і не знав, що на це казати. Потім запитав другу загадку.
 — А де середина світу?
 Циган покрутився і на одному місці стукнув паличкою на землю і каже:
 — Якраз тут і є середина світу. Якщо не вірите, славний царю, то і ви поміряйте.
 Не знав цар, що на це циганові відповісти, і відпустив його додому.
 Приходить циган до попа і розповів, як було. І подарував піп циганові три корови та ще й окремо дав йому триста золотих грішми.
— Оце тобі, цигане, за те, що ти врятував мене від смерті,— сказав на прощання циганові піп.

 

                                                            Українські народні казки   

                 Пан Коцький
 Водного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».
 Покинув його й сам поїхав.
 Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:   — Що ти таке?
 А він каже:   — Я — пан Коцький.
 Лисичка й каже:    — Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
 Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе
 От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:  — Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
 А вона йому:  — Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
 Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.
 Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть: — А зготуймо обід!
 І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:  — Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
 Дикий кабан каже:  — А я піду по буряки і картоплю.
 Ведмідь:  — А я меду принесу на закуску.
 Заєць:  — А я капусти.
 От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.
 Ведмідь каже  — Я не підбіжу, як доведеться тікати.
 Кабан: — А я теж неповороткий.
 Вовк:  — Я старий уже і трохи недобачаю.
 Тільки зайчикові й приходиться.
 Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його: — А чого ти прийшов?
 Він і каже: — Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.
 А вона йому: — Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
 Прибігає зайчик назад та й хвалиться: — Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.
 Вони почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, зайчик лізе в кущ.
 Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
 — Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
 А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
 Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.
 А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!
 Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.
 Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.
 Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:   — Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв! 

                                            Калиточка
  Був собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або свято, то хто-небудь бере волів і воза та й їде чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:
 — Поведи воли та продай, справимо собі коня та повозку, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.
 Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.
 — Здоров!
 — Здоров!
 — А куди це воли ведеш?
 — Продавать.
 — Поміняй мені за коня.
 — Давай.
 Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від'їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
 — Здоров!
 — Здоров!
 — А куди це ти їдеш?
 — Коня продавать.
 — Поміняй мені на корову.
 — Давай!
 Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску, та й пішов понад річкою, і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:
 — Здоров!
 — Здорова!
 — А поміняй мені на півня гуску!
 — Давай!
 Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:
 — На продаж?
 — Еге!
 — А поміняй мені на калиточку.
 — Давай!
 Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі річка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.
 — А перевезете мене? Дам калиточку.
 — Сідай!
 Переїхав на другий берег.
 А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.
 — Що тобі,— кажуть,— жінка за це зробить?
 — Аж нічого! Скаже, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
 Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж хури із батіжками. Зараз одібрали одного з себе і послали його до баби. От той приходить.
 — Здорові!
 — Здоров!
 — А ти не чула про свого старого?
 — Ні, не чула.
 — Він воли на коня проміняв.
 — От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось.
 — Та й коня проміняв на корову.
 — Це ще й краще, буде у нас молоко.
 — Та й корову проміняв на свиню,
 — І то добре, будуть у нас поросятка, а то чи заговляти, чи розговляться — все треба купити.
 — Та й свиню проміняв на вівцю.
 — І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у спасівку прясти.
 — Та й вівцю проміняв на гуску.
 — І це добре, будут у нас крашаночки та пір'я.
 — Та й гуску проміняв на півня.
 — О, це і ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.
 — Та й півня проміняв на калиточку.
 — І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я, в калиточку складати.
 — Та він і калиточку за перевіз віддав.
 — Ну що ж, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.

                                    Сірко
 Водного чоловіка був собака Сірко — тяжко старий. Хазяїн бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства нездатний, і прогнав його від себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до нього вовк та й питає:
 — Чого ти тут ходиш?
 Сірко йому: — Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут.
 Тоді вовк йому каже: — А зробить так, щоб тебе хазяїн ізнов прийняв до себе?
 Сірко відповідає: — Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобі віддячу.
 Вовк каже: — Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жать і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходить коло того поля — щоб я знав, де те поле,— то я візьму дитину, а ти будеш забирати у мене ту дитину,— тоді неначе я тебе і злякаюсь та й пущу дитину.
 У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:  — Гидж-га, Сірко!
 Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже: — На, Сірко їж,— за те, що не дав вовкові дитини з'їсти!
 Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:
 — Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.
 Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже: — А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.
 Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!
 Ото Сірко і думає: «Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».
 А той чоловік, діждавши м'ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: — Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.
 Ото вовк, діждавши неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до його та й увів у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м'яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить. Чоловік каже:
 — Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку.
 Сірко, що найсмачніше на столі лежить, бере та подає вовкові. Обгодував і упоїв так, що вовк не витерпів та каже:
 — Буду співать!
 Сірко каже: — Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.
 Вовк, як випив ту пляшку горілки, та каже: — Отепер уже буду співать!
 Та як завиє під столом... Тоді деякі люди повтікали з хати, а деякі хотіли бить вовка. А Сірко і ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже: — Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб'єте! Він і сам йому раду дасть — ось не займайте!
 Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже: — Ти мені добро зробив, а я тобі! Та й розпрощались.

                   За  матеріалами  сайту    http://abetka.ukrlife.org/ 

/Files/images/multiki/Простоквашино.gif

01. Трое из Простоквашино

02. Каникулы в Простоквашино

03. Зима в Простоквашино

 

Інші сайти

img img img img img img img img img img

Оцініть сайт

дуже добре
добре
піде й так
погано
гірше не буває

Розробка сайту- vbs.com.ua


Перехід вверх       
Рейтинг@Mail.ru Головна сторінка